Лео Ліонні

 Казка про мишенятко Фредеріка

 (переклад Оксани Винярської)

     Навколо пасовиська, де паслися коні і корови, була стара-престара кам’яна стіна. Між камінням стіни - недалеко від комори і стодоли - мешкала сімейка галасливих польових мишей. І хоча комора і стодола стояли порожніми, миші для себе ще багато їжі могли знайти. І вони працювали старанно, роблячи запаси на зиму. Зерно, соломка, горішки - чого там лише не було! День і ніч працювали маленькі польові мишки. Всі працювали. Окрім Фредеріка.

 "Фредеріку, чому ти не працюєш?"- запитали його миші. 

 "Я ж працюю", - відповів Фредерік. "Я збираю сонячні промінчики на холодні і темні зимові дні".

 Колись миші підійшли до Фредеріка - коли він сидів нерухомо і дивився поперед себе - і запитали: "А зараз, Фредеріку, що ти зараз робиш?" "Я збираю кольори, спокійно відповів Фредерік. Зима - сіра". 

    А одного разу мишам видалось, ніби Фредерік заснув. "Ти спиш, Фредеріку, Спиш?" - дорікнули вони йому. "Та, ні!", відповів Фредерік. Я збираю слова. Зимові дні такі довгі і їх так багато, і ми не будемо знати про що нам говорити". 

    Коли прийшла зима і випав сніг, п’ятеро маленьких польових мишенят сховалися між камінням. Спочатку було багато їжі (вони ж збирали її старанно восени, робили запаси). Мишкам було весело, вони насміхалися над недолугими котами, що не здатні зловити бодай одну мишу і висміювали лисиць, які нічого не вміють хіба що співати... Миші були цілком щасливі. Але поступово горішки і ягоди закінчувались, зникла солодка соломка, а про зерно вже й ніхто не згадував. І нараз від каміння старої-престарої кам’яної стіни повіяло таким холодом! І вже ніхто більше не хотів розмовляти. І тут раптом вони згадали, як Фредерік збирав сонячні промінчики, кольори і слова. 

 "Фредеріку, а де ж твої запаси?"

 "Закрийте очі!" - сказав Фредерік і видряпався на великий камінь. 

"Я вам зараз пришлю сонячні промені. Ось, зараз, зараз… Відчуваєте, які вони теплі? Які вони лагідні? Теплі, лагідні і прекрасні як золото!" 

І поки Фредерік говорив про сонце, чотирьом мишкам стало трохи тепліше. Чи то його голос так подіяв? Чи то були чари?

 "А що з твоїми кольорами, Фредеріку?" - захвилювались польові мишки. "Ще раз закрийте очі!" - звелів Фредерік. А коли він розповідав про сині волошки, червоні маки в золотому збіжжі, про ніжні зелені листочки кущиків чорниць і суниць, миші так яскраво побачили це перед своїми очима, немов би ці всі кольори були намальовані в їх маленьких мишачих голівках. "А ще слова, Фредеріку, ти забув ще про слова! Ти теж їх збирав!" Фредерік відкашлявся, хвилинку почекав, поки миші затихнуть, а тоді почав урочисто, ніби зі сцени: 

"Хто з водиці робить кригу, Сипле щедро з хмар сніжок? 

Одягає ліс і поле у пухнастий кожушок? 

Хто нанизує листочки на дерева і кущі? 

Відкриває двері вітру і запрошує дощі? 

Хто на небо вішає місяця ліхтар, Затуляє сонечко ковдрою із хмар?

 Чотири мишки польові, Такі, як я і ти. 

Живуть високо в небі, Пильнують нас згори. 

Мишка - Весна шукає фарби квітам

. Вчить дощик усміхатись Мишка - Тепле Літо. 

Дарує Мишка - Осінь яблука й горішки, 

А Мишка - Зима шиє капці на замерзлі ніжки. 

Це - пори року. Їх чотири. 

Нам варто це запам’ятати, Бо кожна з них по-своєму На радість є багата!"

 Коли Фредерік замовк, здивовані миші заплескали йому в лапки і гукали: "Фредеріку, ти ж поет!" Фредерік почервонів, смиренно схилив голову і сказав: "Я знаю, мої дорогі Сіромашки...