Лео Ліонні
Казка про мишенятко Фредеріка
(переклад Оксани Винярської)
Навколо пасовиська, де паслися коні і корови, була стара-престара кам’яна стіна. Між камінням стіни - недалеко від комори і стодоли - мешкала сімейка галасливих польових мишей. І хоча комора і стодола стояли порожніми, миші для себе ще багато їжі могли знайти. І вони працювали старанно, роблячи запаси на зиму. Зерно, соломка, горішки - чого там лише не було! День і ніч працювали маленькі польові мишки. Всі працювали. Окрім Фредеріка.
"Фредеріку, чому ти не працюєш?"- запитали його миші.
"Я ж працюю", - відповів Фредерік. "Я збираю сонячні промінчики на холодні і темні зимові дні".
Колись миші підійшли до Фредеріка - коли він сидів нерухомо і дивився поперед себе - і запитали: "А зараз, Фредеріку, що ти зараз робиш?" "Я збираю кольори, спокійно відповів Фредерік. Зима - сіра".
А одного разу мишам видалось, ніби Фредерік заснув. "Ти спиш, Фредеріку, Спиш?" - дорікнули вони йому. "Та, ні!", відповів Фредерік. Я збираю слова. Зимові дні такі довгі і їх так багато, і ми не будемо знати про що нам говорити".
Коли прийшла зима і випав сніг, п’ятеро маленьких польових мишенят сховалися між камінням. Спочатку було багато їжі (вони ж збирали її старанно восени, робили запаси). Мишкам було весело, вони насміхалися над недолугими котами, що не здатні зловити бодай одну мишу і висміювали лисиць, які нічого не вміють хіба що співати... Миші були цілком щасливі. Але поступово горішки і ягоди закінчувались, зникла солодка соломка, а про зерно вже й ніхто не згадував. І нараз від каміння старої-престарої кам’яної стіни повіяло таким холодом! І вже ніхто більше не хотів розмовляти. І тут раптом вони згадали, як Фредерік збирав сонячні промінчики, кольори і слова.
"Фредеріку, а де ж твої запаси?"
"Закрийте очі!" - сказав Фредерік і видряпався на великий камінь.
"Я вам зараз пришлю сонячні промені. Ось, зараз, зараз… Відчуваєте, які вони теплі? Які вони лагідні? Теплі, лагідні і прекрасні як золото!"
І поки Фредерік говорив про сонце, чотирьом мишкам стало трохи тепліше. Чи то його голос так подіяв? Чи то були чари?
"А що з твоїми кольорами, Фредеріку?" - захвилювались польові мишки. "Ще раз закрийте очі!" - звелів Фредерік. А коли він розповідав про сині волошки, червоні маки в золотому збіжжі, про ніжні зелені листочки кущиків чорниць і суниць, миші так яскраво побачили це перед своїми очима, немов би ці всі кольори були намальовані в їх маленьких мишачих голівках. "А ще слова, Фредеріку, ти забув ще про слова! Ти теж їх збирав!" Фредерік відкашлявся, хвилинку почекав, поки миші затихнуть, а тоді почав урочисто, ніби зі сцени:
"Хто з водиці робить кригу, Сипле щедро з хмар сніжок?
Одягає ліс і поле у пухнастий кожушок?
Хто нанизує листочки на дерева і кущі?
Відкриває двері вітру і запрошує дощі?
Хто на небо вішає місяця ліхтар, Затуляє сонечко ковдрою із хмар?
Чотири мишки польові, Такі, як я і ти.
Живуть високо в небі, Пильнують нас згори.
Мишка - Весна шукає фарби квітам
. Вчить дощик усміхатись Мишка - Тепле Літо.
Дарує Мишка - Осінь яблука й горішки,
А Мишка - Зима шиє капці на замерзлі ніжки.
Це - пори року. Їх чотири.
Нам варто це запам’ятати, Бо кожна з них по-своєму На радість є багата!"
Коли Фредерік замовк, здивовані миші заплескали йому в лапки і гукали: "Фредеріку, ти ж поет!" Фредерік почервонів, смиренно схилив голову і сказав: "Я знаю, мої дорогі Сіромашки...
